Монети для патріарха - Страница 40

Проте двоє коней — на одному їхав четвертий вершник, через сідло другого перекинута якась полонянка — різномасті і явно не військові. Рушниць три, причому одна ґнотова, тобто бій закінчиться раніше, аніж її вдасться привести у бойову готовність.

Сердюк упіймав себе на думці «бій закінчиться» і зрозумів — усі ознаки вказують на те, що без бою не обійдеться.

— Підпливайте сюди! — скомандував старшина над розбійниками, навівши рушницю на човен, і хлопці повернули.

Мусій скреготнув зубами: з такої рушниці — стара, причому і замолоду була дешева, з прямим прикладом, та ще й так, як цей бусурманин її тримає, — можна було хіба що у слона влучити. Але як пояснити це людям, які ніколи не воювали?

Тому він витяг з рота люльку й поклав її до сумки, поряд з гранатами.

— Ми піддані…

— Шайтану розповіси, чий ти підданий! Якщо хочете залишитися живими, віддавайте все, що у вас є, та он того гяура. — Розбійник указав на Дороша, який — і як Мусій недогледів! — зняв сорочку, а придбаний в афінській церкві хрестик залишив.

— Це мій раб! — Мусій навпомацки вдавив ґніт однієї з гранат у чашку люльки. Відчув легкий опік, але просякнута сіркою бавовна зайнялася.

— Ні, вже мій. — Розбійник розвернув рушницю на Пройдисвіта. Другий кінний стрілець теж зняв з плеча свою, ще старішу.

Ільченко метнув гранату — з цієї відстані він ризикував, — водночас зістрибуючи на берег.

Вибух гранати нікого не вбив, але перелякав коней, які просто сказилися, бо ніколи такого не чули.

З п’ятого коня впала полонянка, два постріли пропали даремно (одна куля проспівала біля скаліченого вуха, не більш аніж на палець убік, — але, як відомо, палець чи десять кроків — то вже неважливо, головне — убік).

Мусій посміхнувся.

Так, вони могли б атакувати його, але щонайменше один із них загинув би від пострілів, а можливо, й два.

А потім — маємо шаблю в руці!

І сердюк зовсім не здивувався, коли четвірка розвернулася й помчала геть.

Нічого іншого він і не чекав від тих, хто кинув у бою товаришів і напав на поселення християн, яким було заборонено мати зброю.

— Звільни жінку, — наказав Дорошеві, що вже стояв поряд, войовниче вимахуючи келепом.

«Ти диви, махає як ложкою. Будуть ще з нього люди».

Мусій сказав це українською і майже не здивувався, коли жінка заволала:

— Господи! Наші!

Пройдисвіт не знав крилатої фрази «Чи залишилися ще в Україні люди?», проте знав багато іншого. Причому, здебільшого підтверджене власним досвідом.

* * *

Олена була лише трохи молодшою за Мусія, та й красивою назвати її було важко. Хоча й не потворна. Жінка ніяк не могла оговтатися. Іще не маючи змоги звестися на ноги, в яких після грубої мотузки боляче відновлювався кровообіг, вона поповзла до ворожбита:

— Візьми мене з собою! Я хочу додому! Мій синок там! Синок! Андрійко!

— Це рабиня Даудова, — пояснив Ешу. — Якщо він довідається, то…

— Не довідається! Вони збиралися кудись далеко скакати. Мене прихопили, а не когось іншого, бо за викрадення вільної все ж покарати можуть, а за мене їм нічого не загрожувало!

Пройдисвіт пам’ятав ще з Єгипту, що християнам заборонено тримати рабів, проте в житті всяке буває.

Він дивився на жінку, а сам, як отой пророк, бачив своє майбутнє.

Хоча він ніколи не забуде ані лятавку, ані Мар’яну, вони зійдуться, і він звикне, пов’яже свою долю із жінкою, яка, скоріш за все, не може більше мати дітей.

Утім, один син у нього вже є. Он як вдало келеп тримає.

* * *

Патріарх Атанасій уважно роздивився текст на монетах. Він знав, що одна з монет — яка, до речі, відрізнялася вагою, — пуста зсередини і там є шматочок паперу чи пергаменту, проте діставати не став. Бо на тому шматочку дуже простим шифром було написане щось таке, що ніяк не могло зашкодити гетьманові. Розрахунок простий — якщо цей папірець знайдуть, то не стануть придивлятися до написів на самих монетах.

А оцей шифр знали лише вони вдвох.

Буває, буває… Головний посланець, духовна особа, щез по дорозі, тож залишається тільки гадати — чи потонув корабель, чи пірати, чи, можливо, схопив хтось…

Добре, що посланець, навіть під тортурами, міг видати лише кілька слів, значення яких сам не знав…

А оцей, чиїм завданням було відвертати увагу, по суті смертник, — цей добрався.

— Скажеш гетьманові, що монети — ассирійські.

Мусій раптом зрозумів, що це — неважливо. Єдине, що має значення, — напис на монетах, сенс якого йому знати не треба. А ассирійські чи гішпанські — це вже він має просто сказати. Гетьману це непотрібно.

— Брате Марку, видай йому грошей на зворотний шлях та ще… п’ятдесят золотих нагороди. Заслужив. Так що благословляю тебе, чадо. І ясновельможного пана гетьмана також, передай це обов’язково.

Тепер патріарх знав ім’я купця, який доставить у Бейрут (або, якщо знесе вітром, то у Тріполі чи в Яффу) тисячу (цілу тисячу!) євангелій, надрукованих арабською та грецькою мовами.

Дар гетьмана Івана Мазепи християнам Близького Сходу.

Від автора

Посилка загадкових монет до антіохійського патріарха дійсно мала місце, і патріарх дійсно відповів, що вони ассирійські, чого не могло бути, бо Ассирія ніколи не карбувала своєї монети, про що й патріарх, і Мазепа знали, адже ассирійські часи досить докладно описані в Біблії та в античних авторів, а тодішня освіта ґрунтувалася на цих двох фундаментах.

Надруковане арабською мовою «коштом гетьмана Мазепи» Євангеліє досі відоме лише в одному примірнику, який зберігається в Румунії, — до речі, пошуки серед християн Близького Сходу можуть бути успішними. Місцем видання книги вказано Алеппо (Халеб), що також неможливо, бо Халебська друкарня була уніатською. Відносини ж між греко-католиками і православними на Близькому Сході були ще гіршими, аніж в Україні. До того ж правителі Халеба та Дамаска (де знаходилася патріархія) воювали між собою. Враховуючи те, що й світська влада, і духівництво Туреччини вважали арабську абетку священною, а також те, що указ султана Баязета II від 1485 року про заборону друкарства арабською, турецькою та персидською мовами протримався до 1727 року (тобто Мазепине Євангеліє — це ще й один з найдавніших арабських стародруків), можна виснувати, що, скоріше за все, воно надруковане в Бухарестській друкарні, куди арабський шрифт було доставлено морем.