Монети для патріарха - Страница 42

14

Потворник — чаклун.

15

Фузея — рушниця, яка має вигнутий приклад. До кінця XVII ст. у більшості рушниць, крім дорогих, зроблених на замовлення, приклади були прямі, що створювало величезні незручності при прицілюванні.

16

Лятавець — у народних легендах надприродна істота, політ якої «маскується» під метеорит (падаючу зірку).

17

Голомень — бічна площина клинка.

18

Великий Государ — усупереч поширеній думці, популярне в народі слово «цар» ніколи не було головним елементом титулу російських монархів. До 1721 р. ним було словосполучення «Великий Государ», опісля — імператор.

19

Прапорщик — в описаний час цей термін треба розуміти майже буквально, тобто в бою прапорщик міг бути прапороносцем.

20

Курявка — гриб-дощовик.

21

Червонюха — підосичник.

22

Абшит — відставка.

23

Ходаки — простонародне взуття типу постолів чи шкіряних капців.

24

Башмак — прикуте до стремена кільце, куди на марші вставлявся тупий кінець списа.

25

Бушмат — шкіряна трубка при сідлі, в яку вставляється ствол рушниці.

26

Служиві люди — спільна назва всіх професійних воїнів у допетровській Росії. Вони поділялися на десятки категорій та на два великих класи: «служивьіе люди по отечеству» (феодали) та «служивьіе люди по прибору» — рядові воїни. При цьому серед деяких категорій були як перші, так і другі.

27

Соляники — первісна назва чумаків.

28

Товариш — термін, що означав впливового, авторитетного козака. Сотенний товариш — людина, яка має вплив у межах сотні, може бути у разі необхідності призначена наказним сотником.

29

Ханська Україна — див. вище, прим, до с. 10.

30

Петро Іваненко Сулима (Петрик) — претендент на гетьманську булаву в 1693–1696 pp., гетьман Ханської України у 1700–1712 pp. Про те, що Петрик був позашлюбним сином Мазепи, говорив він сам. Історики просто пропускають ці слова, бо, як відомо, у боротьбі за владу люди часто вдаються до наклепів на власну матір. Проте така точка зору не враховує української специфіки. Українське суспільство було дуже патріархальним, і непослух сина батькові (навіть дорослого, навіть літнього сина!) однозначно засуджувався. Не випадково за весь період Руїни ми не бачимо жодного випадку, коли б син добровільно опинився в іншому таборі, аніж батько.

Завважимо також, що всі численні самозванці, які вербували чи намагалися вербувати війська в Україні, претендували на владу в сусідніх державах. Під час Руїни так і не з’явилося жодного «сина», «онука» чи «небожа» Богдана Хмельницького чи «нащадка Сагайдачного». Не зайвим буде нагадати, що єдиним козацьким старшиною, який офіційно визнав і виховав своїх побічних дітей, був останній гетьман К. Розумовський. Але то була людина вже із західноєвропейським менталітетом. Українська суспільна думка не дуже добре ставилася до бастардів.

Тобто заяви Петрика про Мазепине батьківство могли йому лише зашкодити. Можна, звісно, припустити, що Петро Іваненко був повним дурнем і не розумів, що йому шкодить. І хоча вважати його видатним діячем немає підстав, однак і якихось несусвітніх дурисвітств за ним не помічено.

Особливої уваги вимагають відносини між Гетьманщиною та Ханською Україною під час правління Петрика. Існують два листи Мазепи — від 18 липня та 23 жовтня 1707 року. У першому гетьман повідомляє про намір призначити в Ягорлик «губернатора», у другому — що вже тримає там людину «замість губернатора», і ця неназвана людина перехоплює польських шпигунів. Проте до і після 1707 року Ягорлик входив до складу Ханської України, він навіть тривалий час був її столицею. (Можливо, і в 1707 р. залишався нею.) З іншого боку, у жодному з документів Гетьманщини не згадується ані ягорлицький сотник, ані городовий отаман. Завважимо, що вжитий Мазепою термін «губернатор» досить дивний для тодішньої України і вказує на велике значення невеликого містечка. Скоріш за все, у 1707 р. Петрик був подвійним васалом — ханським та гетьманським.

31

Кочубей. — Донос Кочубея, який досі викликає захоплення у російських «істориків», містив серію грубих наклепів, брехливість яких була зрозуміла кожному російському вельможі. Так, посилки гінців до татарських мурз Мазепа посилав за прямим наказом російського уряду (причому Кочубей знав про цей наказ!), займався заселенням спустошених районів Правобережжя — за згоди Петра, який не збирався віддавати ці землі Польщі (і про це Кочубей знав, а російські вельможі знали, що він знає!), з княгинею Дольською зустрічався і за її здоров’я пив не лише Мазепа, але й російський фельдмаршал Шереметєв та десяток російських генералів, приписаний гетьманові план убивства царя вражав своєю дурістю тощо. У такому обрамленні повідомлення Кочубея, що Мазепа казав йому на вухо якісь крамольні речі, теж було сприйняте як наклеп. Ясно, що через такі доноси гинули люди, проте лише тоді, коли про їх ліквідацію було прийняте політичне рішення. Я бачу лише одну можливу причину, через яку досвідчений політик, досвідчений інтриган, досвідчений суддя (!) міг так страшенно підставитися: він розумів, що все йде до ліквідації Гетьманщини, і бажав заробити на нищенні своєї Батьківщини. Але не втямив, що фізична ліквідація Мазепи не входила до планів Петра, який бажав зберегти зовнішню пристойність. Тому його донос розслідували об’єктивно, а, повторюю, половина звинувачень була очевидним наклепом, другу довести було неможливо. До речі, про те, що його донос був наклепом, Кочубей зізнався у перші хвилини першого ж допиту, без тортур, причому цей допит проводили росіяни. Тобто якби генеральний суддя дійсно вважав свій донос правдивим, він міг би спробувати переконати слідчих, але він одразу ж зізнався в наклепі.