Монети для патріарха - Страница 6

— Про що ти думаєш?

— Про те, що нас тут можуть застукати…

— Ні. І ні. Не можуть, бо якщо тіла знайшли, то погоня по слідах не піде, я відвела очі…

«Так ти відьма?»

— …тепер у слід носа втупить, а не побачить. І думаєш ти не про погоню. А про те, що якби Петро залишився живим, то лежала б я під ним.

Мар’яна посміхнулася.

— Могло й так бути… Він сподівався.

Вона засміялася.

— А могло і не бути. Мало хто на що сподівається… Он Мотря все ще бачить себе пані гетьмановою.

«Дійсно, якщо зразу не вдалося, то після такої веремії…» Втім, сердюкові взагалі було байдуже до далекої доньки генерального судді, а зараз — і поготів. Адже якщо їх не можуть знайти, а Мар’яна така красива… а він уже кілька місяців не був із жінкою…

* * *

Мусій Ільченко не міг бачити, що кожного разу, коли Мар’янині нігті впивалися в його плечі, труп невідомого йому старшини здригався.

* * *

А тим часом.

Государ Петро Олексійович (формулу «Петро І» він вигадає трохи згодом, чим дасть поштовх чуткам, що є предтечею антихриста: перший, а потім ще другий буде!) ніяк не міг заснути. Десь о другій годині він зволив згадати, що його непокоїло: у повідомленнях з Москви та Санкт-Пітер-Бурха (він і подумки вимовляв повністю, зі смаком: Санкт-Пітер-Бурх) уже три місяці не повідомлялося про жодну страту.

За три місяці — жодної крамоли, жодного хабара, жодного випадку казнокрадства? Покривають… Покривають!

Петро підвівся, одягнувся сам, без допомоги — пожалів будити денщика (із жінками він лягав удень, а спав з денщиком, причому це був єдиний випадок, коли цар зволив пояснити підданим свою поведінку: в момент засинання з ним, мовляв, корчі бувають, і єдиний засіб від них — учепитися в чоловічі плечі. Що ж, ті троє, що мали право входити до кімнати, де зволив зупинитися Його Величність, — тобто Меншиков, Головін та Апраксій, — інколи заставали сцени, схожі на корчі…)

Цар витяг з-під подушки зв’язку ключів, швидко пройшов до сусідньої кімнати, яка вся була заставлена скринями, що їх Його Величність зволив зробити власноручно й секретні замки до цих скринь сам «измыслил».

У цих скринях, які Петро чомусь називав «шкапами», заперті на ключ спали царські секретарі.

Петро відкрив першу-ліпшу скриню, витяг секретаря… Витяг у буквальному розумінні, схопивши за плечі з усієї своєї богатирської сили.

Секретар, що не вперше переживав подібну оказію, спав у мундирі, щоправда, штани в нього були мокрі: терпів, бідолаха, з останніх сил, а коли цар його схопив — синці точно будуть, — то з переляку…

— Пиши! — рявкнув Петро Олексійович. — Господа! Понеже уведомлены Мы, што вы по доносам ни одново дела не свершили, но всё поманиваете, забывая Бога и души свои, того ради последнее, о сем пишу к Вам. Ежели пяти или шти дел главных, буде более, не успеете, до первого числа… и преступникам не учините смертную казнь, то вам сие будет! Про смертную казнь и што им самим сие будет, подчеркни жирно. Што еще? Ну! Што еще есть?!

— Про протопопа ж писали, с Воронежу, на которова донос поступил, што писал протопоп ночью, а чего писал — неведомо. Запирается, говорит, ничего не писал, и даже пера с чернилами не нашли в доме. А на дыбу его нельзя, спина больная, помрет ишшо.

— Пиши. О протопопе. Раз пытать нельзя, то можно, разложив, батогами бить.

Продиктувавши кілька листів, Петро забажав до вітру і, на відміну від секретаря, мав змогу виконати своє бажання, полишивши на столі зв’язку ключів від «спальних пікапів». Як тільки за монархом зачинилися двері, секретар витяг з-за пазухи шматок воску і, поспішаючи, почав робити відбитки. Давно вони на таку нагоду чекали.

* * *

Мусій усе ж вирішив почекати Мар’яну на постоялому дворі на околиці Білої Церкви до завтрашнього ранку. Власне, тут вона була в безпеці, чи майже в безпеці: спробувати схопити в місті жінку з таким перснем було дуже ризиковано. А якщо вона сказала, що далі не потребує супроводу, то, мабуть, так воно і є. Та все ж таки…

Мусій трохи пригубив медовухи з глиняної чарки.

Саме трохи — він пам’ятав розповіді діда Данила (батька майже не пам’ятав) про старі часи, коли за ковток у поході козака страчували, і правильно! Про небезпеку від міцних напоїв нагадував раз у раз і Іса.

Але їсти, не запиваючи, було просто небезпечно, бо пили навколо всі. А колись же за випивку під час війни страчували. Неподалік компанія козаків (судячи з деяких вигуків, Богуславського полку) уже напилася до небезпечного стану і, косо поглядаючи на Ільченкову барву, лаяла старшину. Особливо часто згадували будівництво нових валів навколо Лаври, звідки й поверталися.

Мусій сам не розумів, навіщо насипати земляний вал, коли є потужний кам’яний мур, який закінчили лише минулого року. Проти кого це? Проти орди вистачить і муру, навіть якщо вона прорветься до Києва, чого, дяка Богові і козацтву, не траплялося дуже багато років. Шведи? Та за час, потрібний для будівництва таких потужних укріплень, війна сто разів скінчиться.

Пройдисвіт підозрював, що просто хтось віддав наказ, не подумавши, і все, — написане пером не виореш волом, та й гроші, що з казни на цю справу капають, — що, все срібло дійшло, куди треба, і нічого по дорозі не заблукало? Ха!

Один з козаків спробував відволікти увагу піснею, проте, як це часто буває, намагаючись змінити тему, змінив її на ще небезпечнішу, бо заспівав він не мало, не багато, а: