Монети для патріарха - Страница 2

Це була одна з причин, через що його прозвали Пройдисвітом…

Гетьман кивнув — скоріше за все, власним думкам — і вийшов, залишивши Ільченка з якимось старим, таким старим, що йому могло б бути й сто років.

— Поїдеш до Дамаска. До патріарха. Ми тут, коли нові рови копали, знайшли ось ці монети, а написи на них ніхто прочитати не може… Патріарх розуміється на таких речах.

Написи дійсно не були схожі на арабські чи на ті, якими користуються копти чи християни Сирії, чи на вірменські літери, але…

Старий брехав… «Цікаво, чи розуміє він, що я бачу його неправду?»

— Мало нас залишилося, — зітхнув старий.

Отже, розуміє.

— А гетьман наказав: знайди мені такого, щоб доїхав і повернувся. Ти, каже, знайдеш — якщо захочеш.

«А ти не схотів ризикувати своїми учнями — якщо вони в тебе є».

Утім, сердюк дійсно знав за собою одну якість — коли він укладав у свій голос певну силу, то багато хто йому вірив на слово. З плином часу він навіть почав заздалегідь розуміти, кого візьме, а кого ні. Зі старим не варто було й пробувати.

— Поїдеш одразу, як розмову завершимо. — Старий посміхнувся, показавши лічені зуби. — Щоб не встиг пробовкатися. А хлопці хай думають, що тебе заарештували за щось.

Мусій подумки вилаявся, але вголос нічого не сказав. Як то кажуть, хто мовчить, той двох навчить.

— Ти ж і татарською так-сяк можеш?

Мусій кивнув. Щоправда, говірка барських татар… власне кажучи, розмовляли вони суржиком, де частина слів — наші, але ще частина не зустрічається в інших татарських говірках, проте так-сяк порозумітися з татарами та турками (мови схожі) — міг. А турецькі старшини володіють арабською.

— Спочатку заїдеш до Букурешта. Скажеш, до речі, тому писарю, що веде листування нашою мовою, пану Корбю, що брат його помер.

Ільченко насторожився. Потилицею відчув, що ця смерть якось із його завданням пов’язана.

Дійсно, питання, чи помер Давид Корбю, він же (за українськими документами) Іван Давид, багаторічний зв’язковий між спецслужбами Гетьманату та Волоського князівства, своєю смертю, чи йому допомогли померти, залишилося відкритим, хоча його оглядали гетьманські лікарі (німець та італієць), ще один італієць, що аж надто добре розумівся на отрутах — і тому мусив утікати із Сицилії аж в Україну, та, потай від усіх, ворожбити.

Оглядали — і нічого не вгледіли. І на аква тофану схоже, і на з’їдення — та в тому-то й річ: і схоже, і ні.

Тому довелося деякі плани терміново змінювати, а це призвело до змін і в тому плані, який через кілька століть назвали б «операцією прикриття».

— Їдеш як гонець Його Ясновельможності, проїзна грамота в саквах. Начебто повідомити про смерть пана Корбю. Є й подальша проїзна — від князя-господаря Костянтина — начебто пан Корбю — небіж архімандрита, тож князь послав тебе повідомити. Грамота справжня, але, щоб ніхто не питав, звідкіля вона взялася, заїдеш до Букурешта. І про всяк випадок — ще одна, від Дубоссарської… — він трохи запнувся, — …старшини.

Мусій Пройдисвіт не знав слова «авантюра», але відчував саме це. Начебто все продумано, але… Але… Але…

Та наказ є наказ.

* * *

— Значит, поехал гонец в Мунтянию, и сам гетман с ним говорил, а в полку говорят, што он арестован?

Аркадій Борисов, який носив скромне звання порутчика Преображенського полку, — проте не слід забувати, що сам цар був у цьому полку спочатку урядником, а згодом капітаном бомбардирської роти, — замислився. Листування з господарем Костянтином гетьманові дозволено. Але навіщо тоді отака складність?

Борисов знав, що доля Гетьманату, в принципі, вирішена. Його знищать, як знищили Касимівське царство — він народився й виріс біля колишнього касимівського кордону і добре пам’ятав, як у татар був свій уділ. Ну й де він? Те ж саме і з цими хохлами буде. Але коли і як?

Крім усього іншого, позбавити — без вагомих доказів — володінь людину, яку в Європі називають гран дуксом, — не дуже зручно.

І ось така нагода.

Якщо перехопити цього таємного посланця, випатрати його, змусити дати свідчення, навіть кілька різних свідчень, а потім передати їх Даниловичу, який сам зазіхає на гетьманську посаду, сподіваючись, що в такому разі після знищення козацтва Малоросію залишать йому, то Данилович оцінить.

Так! Але треба подбати, аби про такий рапт (Борисов учився у Франції, тому й подумав — рапт, викрадення) ніхто не знав.

А! У складі нерегулярних військ, які привів сюди царевич Олексій, є калмицькі загони. А серед калмиків багато ногайців. Десь із півстоліття тому ногайці повстали проти кримського хана і частина їх перейшла на бік калмиків.

Хоча касимівська та ногайська говірки відрізнялися, порозумітися все ж було можливо.

Він відбере таких, хто жодного слова не знає російською, отже, випадково не прохопляться. Ну й Роба треба взяти з собою, ясна річ, як же без Роба…

— Приметы у сего Мусия есть какие, штоп легко в память?

— Ну високий він, волосся русяве, руки довгі, очі… забув я! — Борисов мало не сплюнув, і Юда зачастив: — Замість коня в нього… ну як його…

— Мул, што ли?

— Ось-ось. Мул. І не шабля в нього, а палаш, як у старшин драгун ваших…

— Я тебе покажу «ваших»! Голоса испущаешь? Его пресветлого царского величества га-аспада драгунския офицеры!

Борисов повернувся до дверей:

— Васька! Покличь ко мне с калмыков старших которого!

Приймаючи таке рішення, Борисов не знав, що він сам схопив принаду і, більше того, підштовхнув камінь, який викличе цілу лавину.