Монети для патріарха - Страница 3

На щастя, донощик чи то не помітив, чи то з переляку забув, що Мусій — лівак.

* * *

Мусій тим часом їхав не поспішаючи. Та й куди поспішати? До Дамаска так і сяк шлях довгий…

Він ніколи не вважав себе ані характерником, ані, тим більше, чаклуном-ворожбитом, але дещо він усе ж таки вмів.

Мабуть, тому й купив його Абдаллах, знаменитий на весь Єгипет звіздар, якого тримав при собі бей Ісмаїл, тому й вчив арабської — хоча більше того життя вчило, — мабуть, щось відчув і готував собі в учні.

Власне, дечого й навчив. Як до того Іса.

Монети, які йому дали, були биті зовсім недавно! Метал ще пам’ятав, як він був гарячий, пам’ятав удар штемпеля. Виходить, що ці загадкові знаки — якийсь тайнопис.

Мало про що може гетьман повідомити патріарха!

Але з цього випливало одне: якщо його візьмуть живцем, то катуватимуть до смерті, аби пересвідчитися, чи не везе він чогось у голові. А то й ще гірше — змусять під тортурами оговорити гетьмана. А потім, як запишуть зізнання, то зразу вб’ють, не давши й покаятися, — не треба нікому, аби піп на сповіді отаке почув.

І піде він на Божий суд з невідпущеними гріхами, бо це військові гріхи — вбивства або там підпали — гетьман на себе бере, а за інші — такого немає.

Але наказ є наказ. Як казав його колишній курінний: «Мусій — мусиш!»

Він ще раз передивився свої сакви і переконався, що ті, хто збирав йому речі, справу свою знали.

Вони вклали три гаманці. У першому — дрібні польські гроші, мідні російські копійки та полушки, втім, були й три срібних — два п’ятака та трояк, кілька турецьких акче.

Другий був дуже-таки пузатий, усе турецьке, головним чином — акче, але зустрічалися й крупні монети — піастри. Тобто коли в’їдеш до турецьких володінь, перекладай потроху з великого гаманця, який тримай подалі, — у маленький.

Третій — піастри та золоті монети. Вистачить, аби доїхати до Дамаска й повернутися назад.

І те, що йому дали мула, — правильно. Коні легко гинуть — наприклад, від води поганої. Мули у цьому надійніші.

Раптом Мусій, під’їхавши до струмка, замість того аби перебратися через нього, в’їхав у воду і пішов по воді, слідів не залишаючи. Та не вверх по течії, а вниз, у бік Дніпра з Києвом.

Як казав той самий курінний, царство йому небесне, «ворона завжди прямкує, а дома не ночує…».

* * *

Чаклун відірвав очі від діаманта в каблучці. Цікаво, чи розуміє Борисов, у що він ушелепався? Нападати на Мазепу… а він явно збирався напасти. Як би сам не опинився на пласі. Цареві зараз нові внутрішні конфлікти не потрібні, он на Дону неспокійно, башкири бунтують.

Шкода! Дуже шкода, що можна щось побачити лише через двійко оброблених діамантів.

Колись, кажуть, можна було й без цього. Дехто, оповідають, навіть у простій воді з-під млина міг багато чого угледіти, у цих малоросів навіть приказка існувала: «вгадав, наче у воду дивився».

Зараз не те.

Потрібні два однаковісіньких діаманти (а скільки вони коштують?), добряче попрацювати над ними — він потім два тижні був хворий, та й після кожного підглядання почувається зле, і от…

І от каблучка, яку він презентував царевичу Олексію, чомусь опинилася на пальці в Борисова. Аркадій Петрович не остання людина в Преображенському — ясна річ, не в полку, а в приказі, та все ж не те…

(А таємниці ніякої не було. Просто про одну п’яну пригоду царевича Борисов доповісти-то доповів, але так, що батько лише посміявся. Що Петро вб’є сина — такого ще й уявити ніхто не міг, от Борисов і підстрахувався. А царевич віддячив.)

А все ж таки — що замислив Мазепа? Чого гінця-то послали?

* * *

Борисов дійшов уже мало не до сказу. Здавалося б, на шляхах Київщини мули трапляються не кожного дня, мали б запам’ятати, але оці кляті хохли на будь-яке запитання відповідали або «Га?» або «Що?», і з Аркадія Петровича сім потів сходило, поки зрештою вдавалося з’ясувати, що й цей ніякого мула не бачив. (Борисов не вбачав жодного зв’язку між подібною поведінкою й тим, що він — як і завжди — кількох чоловік побив нагайкою.)

Нарешті один з татар, що стали калмиками, насмілився звернутися до його благородія.

Вислухавши, Борисов насупився: за таке все ще спалювали на вогнищі, але хто дізнається?

Кочівник дістав досить велику кістку. До речі, звідкіля дістав — було абсолютно неясно: кишень у нього не було, за пазуху не лазив.

Губи ногайця заворушилися, і через певний час по лопатці пішли тріщини.

— Він повернув назад до Дніпра.

Мусій здригнувся, неначе від удару. Тепер він розумів, що відчував старий Іса, коли вчив його. Тричі чужу вчив людину — чужу по крові, чужу по мові, чужу по вірі. Хоча, з іншого боку, учнів до Мусія в нього не було. Мабуть, одні з одноплемінників були нездатні, іншим він не довіряв.

* * *

Вісімнадцять років тому.

Хлопець ішов, з кожним кроком відчуваючи, що його залишають останні сили. Він ішов рукотворною пустелею, на яку перетворилася південна Київщина та вся Брацлавщина. За сім днів шляху він лише один раз бачив якесь селище, де над дахами декількох хат курилися димки, проте не став зразу підходити. І недаремно — опівдні почувся заклик муедзина. Отже, там були турки.

Позавчора у спаленому дощенту селі він наївся вишень — частина дерев вижила.

Проте чи то з вишнями було щось не те, чи то Мусій забагато їх з’їв, але зі шлунком сталося таке, що він за два наступних дні пройшов усього нічого і навіть час від часу втрачав свідомість.