Монети для патріарха - Страница 30

К оглавлению

— Якщо встигну подумати щось.

Так, можна й не встигнути.

— Ти б краще перевірив, чи немає тут раків, бо в нас тільки й залишилося, що хліб та шматок цієї, як її…

— Бринзи.

— Ось-ось. Тільки хліб та бринза. А її краще припасти на чорну годину.

Сердюк підійшов до води. У ній гралася риба невідомої йому породи, але досить велика.

Ставши так, аби тінь не потрапляла на воду, він витяг з-за пояса пістоль і вистрелив.

Риба, в яку влучив, смикнулася кілька разів і догори черевом попливла за течією.

Вилаявши себе, — треба ж було спочатку роздягтися, — він пробіг трохи берегом, скинув чоботи, пояс, на якому були боєприпаси, і поліз у воду.

Питання вечері було вирішене.

На своє щастя, але лише на своє, Мусій перезарядив пістоль. Останній пістоль, який у нього залишився.

* * *

Гадаючи, що постріл могли почути лише або селяни, які не наважаться напасти на людину в чалмі, або мартолоси — яким він може пред’явити проїзну грамоту, Мусій зробив найбільшу помилку у своєму житті.

…Якби вони зустрілися за якихось інших обставин, то могли б порозумітися, може, навіть потоваришувати.

Антун Бранкович (Бранкович у цьому випадку було формою по батькові, так само, як і Ільченко) пішов у гайдуки на зламі епох гайдуцтва. Під час Великої Турецької війни гайдуки були однією з головних протитурецьких сил. «Гайдуки — наше військо, якому ми не платимо», — писав венеціанський вельможа. В гайдуки тоді подалося багато тисяч, саме вони вимотали турок так, що їх били чисельно менші (часто в кілька разів) християнські війська. Та воно й не дивно, якщо обози з боєприпасами не можуть пробитися!

Проте усяка війна колись закінчується. Мирна угода поклала край ситуації, коли гайдуки базувалися в австрійських або венеціанських володіннях, а звідти робили рейди.

Тепер гайдуки остаточно перетворилися на мешканців гірських ущелин та печер.

Антун не залишився на християнській території, хоча мав таку можливість. Не залишився, бо бажав помститися туркам за загибель своєї родини.

Та месникам також треба їсти. А якщо твій загін погромлено, хто загинув, кого живим взяли — невідомо. Отже, до ятаків — зась. Бо якщо комусь тортурами розв’язали язика… Щоправда, у ватазі не всі знали всіх ятаків.

Так що треба протриматися десь із місяць, з’ясувати, кого взяли, кого ні…

Приказку «без ятака нема гайдука» народ не випадково склав. Не так легко обміняти здобич на харч та одяг.

Постріл змусив їх насторожитися.

Показавши на пальцях своєму супутникові Луці, зовсім ще шмаркачеві, аби той сидів тихо, Антун спочатку пішов, а потім поповз.

Час, поки він був відсутній, здався Луці вічністю, насправді минуло з півгодини — не більше.

— Двоє, — одними губами прошепотів Антун. — Потурнак з потурначкою. Говорять мовою, схожою на нашу, але він у чалмі.

Перехопивши здивований погляд хлопчиська, додав:

— Сам дивуюся, але готуються ночувати. Треба без звуку. Твоя жінка.

Знову перехопив погляд хлопця, який ще не повністю загрубів, пояснив:

— З чоловіком ти не впораєшся. Це аскер. Мабуть, джебелій.

…Мусія щось тривожило, Мар’яна теж була ні в тих ні в сих, тож він не випускав рушницю з рук, а пістоль передав Мар’яні — вистрелити вона зможе.

І рвонувся вбік, відчувши якийсь рух у кущах.

Булава пролетіла на півпальця від голови.

Але крім булави…

Дротик.

Арабсько-турецький дротик «джерид» вилетів з чагарнику, Мусій вистрелив, хтось підскочив і впав, джерид ударив жінку в груди, вона скрикнула так, як кричать один раз у житті — востаннє, а з кущів вилетів середній на зріст, широкоплечий чолов’яга, озброєний турецьким щитом та сокирою.

Мусій кинув рушницю на землю — щит не проколеш багнетом! — вихопив палаш.

Утім, приймати прямий бій було якось незручно. Парирувати палашем удар сокири, ясна річ, неможливо.

Сердюк стрибав, як гірська коза, намагаючись дістати розбійника клинком, однак той рухався не менш швидко.

Проте це було змагання не на витривалість, а на кмітливість. Кружляючи, сердюк наближався до Мар’яниного тіла, потім стрибком розірвав відстань, нагнувся.

Гайдук теж кинувся на нього, і між ними залишалося усього нічого, коли Ільченко вистрелив з пістоля. Гайдук встояв на ногах, але руки повисли, і Пройдисвіт добив його палашем.

Мар’яна була мертва. Як камінь.

* * *

Коли нарешті Мусій оговтався настільки, що до нього повернулася здатність тверезо мислити, він зрозумів, що потрапив у пастку.

Залишити Мар’яну без церковного поховання він не міг. Просто не міг, і все тут!

Але якщо одного погляду на Яковове тіло було досить, аби переконатися, що він помер своєю смертю, то з Мар’яною було навпаки. Можна було не сумніватися, що священик повідомить мартолосам — йому голова зайвою ще не стала.

Отже, доведеться взяти всі три тіла. Але чи повірять мартолоси, що це розбійники, які напали першими?

Втім… Мусій не знав принципу «Роби, що повинен робити, і хай буде, що буде», проте часто вкладав у слова «Мусій — мусиш!» саме отакий зміст.

Він усе ж переночував без сну на місці бійки, а вранці, поклавши трупи на мулів, рушив туди, де — для цього довелося залізти на дерево — побачив церковну баню.

Село, одразу видно, колись було більшим та багатшим. Проте Туреччина безперервно воювала майже сотню років, тож навіть сюди доходили цісарські війська.

«Про вовка промовка!»