Монети для патріарха - Страница 31

Мартолоси в червоних ковпаках виходили назустріч.

— Салям-алейкум.

— Алейкум-салям. О, то ти вбив…

Одного слова Мусій не розібрав.

— Антуна?

— Ми…

Ільченко не знав, як буде татарською слово «заблукав», тому арабською мовою сказав «не знайшли дороги», а татарською додав «у лісі». Бо слова «ліс» він у Єгипті ніколи не чув, немає лісів на берегах Нілу.

— Можеш говорити мовою пророка, хай благословить і привітає його Аллах! — несподівано згаданою мовою заявив літній турок, який червоного ковпака не носив, зате носив шаблю з роговим (а не дерев’яним) руків’ям й оправлений у срібло пістоль.

Його вимова була значно іншою, аніж єгипетська, до якої звик Пройдисвіт, і той, власне кажучи, зрозумів його лише тому, що всі слова були прості, загальновживані.

— Ми не могли знайти дороги, вони напали на нас і вбили мою рабиню.

— Так, це знаменитий гайдук синьоокий Антун.

Очі вбитого дійсно були яскраво-сині.

— Але ти погано говориш мовою пророка.

— Я був рабом, та коли прийняв іслам, мій господар, благочестивий Мурад-бей, звільнив мене й став навчати володіти зброєю, але він загинув, тож я пристав до магариба.

Турок кивнув. Тобто він знав, що словом «магариба» називають не лише мешканців Магрибу, але й найманців, навчених битися як у кінному, так і в пішому строю. Вони дійсно ким тільки не поповнювалися, аби лише знав, як шаблю тримати.

«Ти віриш! Віриш! Віриш!»

І раптом прийшло розуміння — це даремно. Сердюк не знав слів: «Він не піддається гіпнозу», але це був саме той випадок. Цього турка з кривим яструбиним носом можна було змусити повірити, але лише доводами.

— А тут як опинився?

— Був на війні з гяурами.

— Не чув, аби там були магариба.

— Наш загін найняв хан Криму, нехай Аллах продовжить його дні.

Сердюк виклав свою стару версію: начебто був поранений, його вилікувала татарська родина, поступив на службу до бея Петрика…

— Я думав, що мені поталанило: виграв у кості грошей, рабиню купив, оце, — потворник ляснув долонею по ефесу палаша, явно європейського, і раптом із жахом усвідомив, що не пам’ятає ані арабською, ані татарською не лише слова «палаш», але й слів «шабля», «клинок», — він у рабстві ніколи не користувався зброєю, тож якщо навіть чув ці слова, то не запам’ятав їх.

З ніг неначе витягли половину сили, долоні спітніли.

Спітніли, попри те, що все тіло кинуло в холод.

— Кхм, пробач, як тебе?

— Муса бен Ілляс.

— А я Юсуф. Ібрагім-оглу. Мовою пророка — бен Ібрагім. Пробач, але я повинен переконатися, що ти — дійсно правовірний.

Ну що ж, процедура проста…

Мусій так ніколи й не дізнався, що його порятувало.

Юсуф був вихідцем з боснійських мусульман — єдиного мусульманського народу, на який розповсюджувався девширме — що буквально означає «збирати квіти», проте християни називали це «податок кров’ю» — мобілізація дітей. Усупереч поширеній думці, забирали не немовлят, а підлітків, та й у корпус ені-чері потрапляли не всі й навіть не більшість. Він потрапив під один з останніх таких наборів, та оскільки батько його був не простий, він сам показав на іспиті гострий розум, а батько дав хабара, то підліток став султанським пажем. Щоправда, він не зробив блискучої кар’єри, що інколи траплялося, і не потрапив до гвардійської кінноти — що траплялося в більшості випадків. Але отримав непогану освіту. Він володів арабською, перською та угорською мовами — крім рідної, сербсько-хорватської, яку, до речі, тоді частіше називали боснійською. Він вивчав військову теорію і вмів власноручно робити порох. На відміну від багатьох європейців, навіть професійних лікарів, він знав, що до ран не можна торкатися брудними руками. Так само він пам’ятав, що за тими заповітами, які Джебраїл продиктував Пророку (хай благословить та привітає його Аллах!), християни є не невірними, а «людьми Письма», до яких належить виявляти терпимість та душі яких можуть потрапити до раю. Тому бажання цього Муси поховати рабиню-християнку за правилами її релігії не викликало в нього протесту.

Проте… Проте якщо із Заходу на Схід вирушали купці та мандрівники, чимало з яких потім писали книги про свої мандри, то з Туреччини на Захід вирушали лише дипломати, які не писали нічого, бо в турецькій культурі не було такого явища, як мемуари.

Тож уявлення Юсуфа про християнські країни, м’яко кажучи, сильно відрізнялися від істини. Про те, що в Росії та Речі Посполитій є цілі мусульманські народи, він не знав. Чув про випадки страт австрійцями ренегатів, навіть тих, хто погоджувався зрадити повторно. І думав, що це в усьому християнському світі так. Що не може мусульманин прибути з країни християнської.

Тому, переконавшись в обрізанні Муси, Юсуф втратив до нього цікавість.

* * *

«Хоч сам займайся розбоєм!» — дійсно, грошей залишалося усього нічого.

Юсуф не радив рушати далі самому, бо розбоєм займалися не лише гайдуки, але й ті турки, яких вигнали з Угорщини, ба навіть аскери турецького війська, яке роками не отримувало жалування. Але й він погоджувався, що невідомо, коли пройде караван та куди він буде направлятися.

Тому Мусій рухався, але не зовсім дорогою, а паралельно їй. Такий рух був повільніший, але не набагато, бо турецькі дороги, колись чудові, зараз мало чим відрізнялися від бездоріжжя.

Ніч після зустрічі з Юсуфом минула погано — сердюк просинався багато разів.

Крім небезпеки, його мучили докори сумління: навіщо взяв із собою Мар’яну? Ну то й що, що старий наказав, треба й свою голову на плечах мати.