Монети для патріарха - Страница 35

Так, нас на одного більше, аніж їх було.

Та Борисов — страшний ворог, особливо під час допиту. Найменшу брехню чує, відчуває, чим кого налякати. Однак коли супротивник ще не в кайданах, коли в нього в руках щось гостре, то якийсь не такий уже й грізний містер Аркадій.

Слуга — він і є слуга. Не боягуз, проте не більше.

Роб зустрівся очима з Айюкою і відчув, що думки ногайця течуть у схожому руслі.

За одним винятком.

Дивлячись на сліди, розуміючи, як продумано і хоробро діяв козак, Роб відчував до нього повагу. Якби йому, Робу Кемпбелу, вдалося провести такий бій, він би пишався собою.

Айюка теж оцінив ворога, проте повага — це не про нього. Він узагалі відчував світ дещо інакше.

А Робу все частіше пригадувалося рідне прислів’я: «Крук крукові ока не виклює».

* * *

«Погане місце». Пройдисвіт оглянув руїни, біля яких караван зробив падалище.

Найстарішими були руїни замку. Сердюк, звісно, не знав, що в часи, коли візантійці, болгари, серби, угорці та хрестоносці воювали за методою «всі проти всіх», замки будувалися на відстані дня путі один від одного, бо всі розуміли необхідність хоч якось захищати купців. Турки ж нищили замки, аби вони не стали опорними пунктами у разі повстання.

Проте наведений турками порядок на дорогах, яким так захоплювалися європейські мандрівники, проіснував не більше ста років.

Зважаючи на жорстокість турецьких порядків вибір — або ти тікаєш у гори, або сідаєш на палю — поставав не просто часто, а дуже часто.

Грабували, причому у фантастичних масштабах, і турецькі війська.

Дербенджіїв у цій окрузі не було, бо їх мало виставляти оце саме село, руїни якого лежали навколо руїн замку. Частина греків — тут були вже грецькі місця — загинула, частина переселилася вище в гори.

Мартолосів не було також, бо коли з моря висадилися венеціанці з мальтійцями, то проти них мартолосів і кинули, ніхто не повернувся. А гроші на формування нових мартолосних частин хтось у Стамбулі поклав собі до кишені.

Погоничі та слуги купців почали розбивати намети на колишній площі, між колишньою брамою колишнього замку та колишнім караван-сараєм.

Сердюк підійшов до Бокшича, рукою вказуючи на те, що залишилося від замку:

— Там треба ночувати!

Дубровчанин похитав головою:

— Міхай там був. Купи каміння та якісь ями. Намети не стануть.

Пройдисвіт, не витрачаючи слів, зробив жест, неначе цілиться, — мовляв, якщо туди залізуть розбійники, то вас просто перестріляють, як куріпок.

— Виставимо вартового.

Потворник знову мовчки зобразив, ніби стріляє з лука.

Купець широко розвів руками — мовляв, це єдине, що можна зробити.

Несподівано ворожбит відчув, що на нього знову ворожать.

Отже, московити десь близько. Проте на цілий караван напасти вони навряд чи наважаться. Спробують щось придумати, але що?

Втім, це питання можна відкласти на завтра, до якого ще треба дожити. Не давали йому спокою оці руїни.

Несподівано з-за повороту шляху з протилежного боку вигулькнув піший загін, який ішов відкрито, не ховаючись. Це були явно не турки, але озброєні дещо краще, аніж дербеджії.

— Арматоли? — ні до кого не звертаючись, пробурмотів Бокшич.

— Що клефти, що арматоли — різниці ніякої.

Пройдисвіт не знав, що клефти — це грецька назва гайдуків, а арматоли — створені із самих греків загони проти клефтів і що арматоли, трапляється, теж грабують.

Він узагалі мало що зрозумів, але, стиснувши рушницю та сумку з двома останніми гранатами… якщо вороги не бували у великих боях, то можуть злякатися, прийнявши за гармату… бочком-бочком підібрався до руїн караван-сараю, зайшов за ріг і раптом побачив, як рушниці прибульців (ким би вони не були) злетіли до пліч і водночас кілька рушничних дул з’явилися над купами каміння, на які перетворився колишній замок. Мусій спочатку приготувався до стрільби сам, але коли побачив, що купці не опираються, то обережно рушив далі провулком.

(Купці не опиралися не лише через велику нерівність сил, але й тому, що у Дубровнику вантажі страхувалися вже років п’ятсот, і тому гинути, захищаючи їх, не було жодного сенсу. Страхова контора заплатить!)

Тепер він утратив усе, окрім зброї, грошей та документа.

Шкіряну тубу з проїзною грамотою він давно тримав за пазухою — незручно, проте не втратиш, а то нова віла навряд чи підвернеться.

Втім, частину зброї теж втратив — мортириця залишилася на мулі, та й самих мулів уже немає — хоч пішки йди до Афін!

Але поки що треба було пішки відійти якомога далі, бо коли гайдуки (Мусій так і подумав — гайдуки!) здогадаються, що один утік, то навряд чи будуть далеко шукати.

Він ішов паралельно шляху, коли, нарешті, трапилося те, що мало трапитися вже давно: від лівого чобота відлетіла підошва.

Мусій зупинився й почухав потилицю — його ноги були не панськими, він міг іти босим і по камінню, але ж не вночі!

Він обрав позицію, де його не видно було з дороги навіть удень, сів, притулився спиною до кам’яної брили.

І знову прийшло-накотило. У напівсні (одним вухом сердюк все-таки слухав) йому ввижалися обличчя то Якова, то, частіше, Мар’яни — і він картав себе, що не вберіг їх.

Чому не вмовив Якова залишитися в Ягорлику? Чому, йолоп, дурень, віслюк, стріляв у рибину? Ах, їсти закортіло! А тепер Мар’яна мертва…

(Інколи з’являлася думка, що раз уже розбійники знаходилися так близько, що почули постріл з пістоля, то табір вони все одно виявили б. Проте Мусієве сумління цю думку гнало.)