Монети для патріарха - Страница 36

Водночас було таке враження, ніби його обступило щось, чому він і назви не знав. Як не знав, до речі, що сидить на місці, де ще тисячі років тому існувало святилище, потім грецький храм…

Начебто щось рухалося та шепотіло вночі.

Це щось намагалося йому, Мусію, щось повідомити.

Він не міг зрозуміти, але чомусь не боявся.

Несподівано до його вух долинула тиха далека пісня.

Він не міг розібрати слів, проте йому здалося щось рідне в тих звуках. Сердюк уже підхопився, аби рушити на голос, проте боса нога вдарилася об гостре каміння, і разом з болем прийшла думка: а що, коли його нечиста сила заманює?

Потворник присів знову, проте пісня наближалася.

Несподівано він розібрав слова…

Оце тобі, Грицю, за теє заплата —
З чотирьох дощок та темная хата.

Мусій підскочив. Він не міг інакше! Не мало значення нічого більше — ані можливі жарти нечистої сили, ані те, що розбійники були не дуже далеко.

— Агов! Ти де? Йди на мій голос!

Невідома в темряві жінка зойкнула, сердюк зрозумів її правильно, сам щойно про нечисту подумав:

— Та не бійся, я свій, козак я! Отче наш, іже єсі на небесєх…

Пролунав зойк, потім якесь бурмотіння, і, нарешті, з темряви вийшов… вийшла… старий чи стара… в лахмітті. Ільченко не зразу зрозумів, що старий, і не одразу втямив, що означає його нерозуміння.

— Як тебе звуть? — писклявим голосом почав євнух.

— Мусій.

— А мене Дмитром… звала мати. Стій! Ти що, потурнак?

Колишній Дмитро лише зараз розгледів Мусієву чалму.

— Та ні! То, — сердюк підніс руку до голови, — то пусте.

— Слухай, а може, ти мені снишся? Я вже й позабував, як наші виглядають, то, мо’, ти й мені снишся напівтурком, га?

Мусій зітхнув. І сказав те, чого не міг, не мав права, не повинен був говорити:

— Настільки не снюся, що візьму тебе із собою.

Нещасний здригнувся, неначе від удару, але швидко опанував себе:

— А кому я там потрібен?

Тепер нічого було сказати Мусієві.

— Мене угнали, коли правий берег воював з лівим. На правому Тетеря гетьманував, а на лівому — не пам’ятаю. Тетеря орду й покликав на нас.

— А за гетьмана Тетері
Котрий чоловік пропав,
Не знайдеться і тепера, —

згадав Пройдисвіт слова думи, яку чув нещодавно.

— Зараз у нас один гетьман для обох берегів.

— Ну, дяка Богові! А тут наче султан один, але ріжуть одне одного, пана мого вбили, дівчат задушили. Там наших теж дві було, ми з ними співали. А потім плакали. Їх задушили, мене — а, вважай, мені нічого не зробили.

Раптом десь неподалік заспівав півень.

І привид щез.

Мусій здригнувся, але не так уже й сильно. Якби він знав нашу термінологію, то сказав би, що на рівні підсвідомості давно здогадувався, що розмовляє з духом.

«Мені нічого не зробили» — просто зарубали чи закололи.

Дійсно, для євнуха це, можливо, визволення.

Повітря вже було сіре.

Сердюк підвівся. Він твердо знав, що дійде до Афін і допливе до Дамаска. Навіть якщо доведеться самому стати привидом.

* * *

Ільченко вибивався з останніх сил. Усе-таки одна справа сказати — дійду, інша — дійти.

Як на біду, в єдиному поселенні, яке він бачив, ніхто не знав ані церковнослов’янської, ані арабської, лише трохи турецьку, проте ті слова, які вони знали, здебільшого не збігалися зі словами, які знав ворожбит. Це, до речі, були і не греки. Мусій, звісно, не знав, що ті греки, яким удалося втекти від геноциду, переселялися в гори, а турки частково заселяли спустілі землі албанцями. Але зіткнувся з наслідками цього.

Так що єдине, що вдалося з’ясувати, — де тут шлях до Афін.

Та ще придбати трохи харчів.

Купити взуття? Його не розуміли або не бажали розуміти.

Добре, хоч не пограбували — можливо, тому, що його правиця весь час лежала на поясі, тобто біля пістоля.

…Понад шляхом раз у раз з’являлися руїни, і Мусій вважав, що це справа рук османів, хоча насправді тут постаралися багато завойовників — і римляни, і готи, і гуни.

Руйнувати — воно легше.

У сутінках сердюк звернув до однієї такої руїни, назбиравши хмизу, розпалив невеличке вогнище (вітер дув від шляху, не почують запаху диму, а світло не пропустять уламки стель).

І почув пісню, яку співав знайомий голос. На цей раз це була пісня про Морозенка.

Чоловіча фігура безгучно ковзнула у пролом — привид євнуха Дмитра з’явився, наче старий знайомий завітав у гості.

Мусій здригнувся, але не з переляку — зрештою, живі люди небезпечніші, — здригнувся від… як не дивно, від того, що хотів поздоровкатися, і лише останньої миті прикусив язика.

Дійсно, бажати здоров’я мертвому!

Майнула думка, що так можна й самому з глузду з’їхати.

— За тобою погоня, знаєш?

— Знаю, а скільки їх?

— А зараз полічиш.

Дійсно, з дороги доносився кінський тупіт.

— Кілька коней, а скільки точно…

Дух посміхнувся, і коні заіржали.

На чотири голоси.

— Він помилився. Той з них, хто ворожить на кістках, помилився. Таке ворожіння стає набагато точнішим, якщо поряд покласти якусь річ того, на кого ворожать. Він і поклав уламок отієї глиняної штуки.

Потворник не одразу згадав, що ж у нього було глиняне.

— Кулі для пращі чи що?

— Ось-ось. Саме кулі, але праща кудись не туди поїхала.

Помовчали.

— Розкажи, як воно там… У нас.

— Ну… Як у народі кажуть: «Від Богдана до Івана не було у нас гетьмана».