Монети для патріарха - Страница 37

Вони проговорили до ранку, і Мусій якось уже й не пам’ятав, що розмовляє з духом, привидом, тінню, що розмовляє з мертвим.

* * *

А тим часом.

Великий Государ Петро Олексійович у нападі люті схопив невелику картину за верхні кути — зі страшенним тріском зламалася позолочена рама, неначе вітрило під ударом буревію, лопнуло полотно.

— God! The same Willem van de Velde!l

— Ван, говоришь?! Такое каждый Иван напишет! Сказано вам: ввозить только те картины, где изображены корабли, причем изображены правильно, дабы офицеры морские могли учиться по ним! А тут што?! Посмотрит…

Царський палець ткнув у зображення хвилі.

— Посмотрит и подумает, што при такой погоде…

Петро засопів і розірвав половину картини ще навпіл.

— Можно и впрям…

Твердо вимовив, не «впрямь» сказав, а «впрям».

— …Рифы на марселях не брать! Ван твой дурак! Ты што, их обмануть хочешь?

Петро вказав рукою на Навігаційну школу і згадав, як кілька днів тому такий самий англієць насмілився сказати, що навчатися морської справи у Москві — це все одно що кохати жінку, зображену на картині. А треба, мовляв, перевести школу до якогось порту, найкраще — до Мурманська, бо він не замерзає, і можна буде майбутніх офіцерів навчати увесь рік на практиці.

При одному лише спогаді через усю голову Петра прокотилася чорна хвиля.

Якщо Я сказав, що в Москві, то буде в Москві! А всі ви! Ви!!!

Он (знову згадав) що вчора донесли: в оточенні царевича засуджують будівництво кораблів з невитриманого лісу — мовляв, довго вони не прослужать, в озері й то тонуть. Брешуть, що краще мати десять добрих кораблів, аніж сотню побудованих абияк.

Петро згадав, як йому подобалося бачити багато, багато, дуже багато кораблів, до самого горизонту, — і страшенно розлютився на власного сина. Як він сміє?! Як сміє?!?

…А Віллєм ван де Вельде, як завжди точний у деталях, намалював іспанський корабель. Вони славилися своєю міцністю і дійсно не брали рифи при такій погоді, при якій знайомі Великому Государю голландські або англійські кораблі змушені були це робити.

* * *

Мусій вирішив провести ще один день у руїнах (це, до речі, були руїни середньовічного монастиря хрестоносців, про що він не знав): якщо противник зрозуміє, що вирвався уперед, вони не будуть обшукувати кожну купу каміння. Ворожити зможуть хіба що через три дні, а може, і через чотири.

Вороги, до речі, не могли бути певними, що він вирушив саме до Афін. Був би в нього кінь — міг би звернути до якогось іншого порту. А вони, здається, досі не зрозуміли, що коня в нього немає.

Зі шляху донісся цокіт копит.

Пройдисвіт обережно виглянув. Так…

Турок, що їхав на баскому коні, явно належав до небезпечних противників. Явно небезпечніший, аніж кожен з тих трьох, з якими довелося битися. Можливо, навіть небезпечніший, аніж усі троє, разом узяті.

Він нагадував Мусієві найкращих мамелюків.

За ним на звичайному віслюкові, навіть не на мулі, їхав хлопчина років чотирнадцяти-п’ятнадцяти.

Раптом турок скочив з коня і щось сказав хлопцеві. Той нічого не відповів, тільки похнюпився, проте турок все одно вдарив його нагайкою.

Турок повернувся, відійшов на кілька кроків і почав знімати штани, попередньо відчепивши від пояса шаблю та келеп і поклавши їх на землю. Так, щоб було видно. Але хлопець…

Якраз тієї миті, коли його господар присів, він схопив камінь, метнув його з розвороту, турок повалився на бік, хлопчина підбіг, підняв келеп двома руками і щосили вдарив турка по голові.

Сердюк кивнув.

Так буває доволі часто: досвідчені бійці найчастіше гинуть по-дурному, там, де не чекають небезпеки. Від руки шмаркача.

Хлопець, вимахуючи келепом, кинувся… Здавалося, прямо на Мусія.

Той не знав, що робити — й сховатися не встигав, і вбивати якось не той…

І раптом зрозумів, що кричить хлопець:

— Ві-ільний! Я ві-і-і-льни-ий!

Ворожбит згадав себе у цьому віці і зняв чалму. Хай не прийме зразу за турка.

…Втім, побачивши невідомого зі зброєю, юнак кинувся навтьоки і лише з п’ятого разу зрозумів оклик:

— Свій я, козак!

* * *

Історія Дороша була проста. Батько наклав головою під час повстання, його самого спіймала якась шайка й продала туркам до Акермана. Його панові, Іскандерові, останнім часом не щастило, і він узяв звичку зривати зло на Дорошеві…

— Ну якби не я його, то він би мене. Їй-богу, дядьку, забив би на смерть.

— Ну й що б далі було з тобою, якби мене не надибав? Упіймали б та на палю.

— Не впіймали б! Я б іще одного турка вбив із засідки, такого, що з рушницею! І пішов би до наших земель, а харчувався б полюванням та ягодами!

— Знаєш що, Дороше! Чув колись, що накази старшин виконують беззаперечно?

— Чув. А…

— Полковий товариш я! — збрехав Мусій. — Чи ти гадав, простого пошлють?

— А тебе послали?

— Сам гетьман, — посміхнувся Мусій. І, бачачи недовіру в хлопцевих очах, перехрестився. — Їй-бо’, гетьман.

Тут можна хреститися, бо дійсно послав сам гетьман.

* * *

Ільченкові було дуже шкода коня. Він убив за своє життя, мабуть, десятки людей, не завжди стримувався у захоплених містах, а зараз коня, що довірливо дав себе упіймати Дорошеві, було шкода до сліз.

Але іншого виходу не було. Хоча Іскандер жив не дуже близько, проте коня могли упізнати.

Тому Мусій убив коня ударом келепа, а потім зіштовхнув у провалля, куди вже скинули турка.

Дасть Бог, що коли знайдуть, то подумають, що кінь поніс і вони разом упали.