Монети для патріарха - Страница 4

Як не дивно, півгодини тому йому вдалося вбити зайця, і тепер він шукав місце, де безпечно було б розвести вогонь.

Правий був дід Данило, напучуючи: «Якщо тебе впіймають, то тікай зразу, поки не заслабнув ще з голодухи, не ведися на думки та на розмови — може, буде краща нагода. Перша нагода — вона буде й остання, другої ніколи ти не діждешся. Та ніколи не тікай туди, де проходив раніше, бо там і шукатимуть. Ніж завжди примотуй до ноги, нижче коліна — туди не кожен полізе. І там же — кремінчик. Ясно, по ножу кременем бити — це не по кресалу, та запалиш, зрештою. Найчастіше навіть влітку гинуть, якщо немає вогню. А з пояса можна зробити пращу».

Власне, все так і сталося. Вони йшли на Полісся, коли їх нагнали татари. (Лише через багато років Ільченко зрозумів, що ножа не знайшли тому, що він дуже не бажав, аби знайшли. Дуже. Все його єство волало: «Не нагинайся! Не шукай!»)

Зараз Мусій вишукував поглядом якийсь зручний яр…

Хлопець у черговий раз присів під кущем, на хвильку відволікся, бо занадто вже крутило черево, — і… і три татарина неначе з-під землі виросли.

Щойно не було нікого, і ось тобі на — стоять півколом…

— Не треба нас боятися, — досить чистою українською сказав найстарший, мружачись, неначе дивився на сонце.

«Аякже!»

— Ми не ті, від кого ти втік. Ми нащадки рабів королеви Бони і живемо в Барі.

А крім них у Барі ніхто не жив. Власне, і вони забиралися до руїн міста, де вціліли тільки татарські будинки, лише на зиму. Решту часу кочували спустошеними околицями, випасаючи худобу, збираючи плоди (садів без господарів залишилося дуже багато), полюючи.

Мусій був пастушком, а заодно — за три роки — довів своє володіння пращею до найвищої майстерності, завдяки чому майже завжди був ситий (татари за пастушество годували, але далеко не донесхочу). Щоправда, на кожного збитого птаха треба було витратити кілька камінчиків, зате у великого жирного бабака не було жодних шансів…

Та от що дивувало Мусія: хоча повз Бар весь час проходили різні війська, барських татар ніхто не чіпав.

Чому саме — прояснішало, коли Іса почав його вчити.

* * *

Мусій не збирався ночувати на постоялих дворах. Зрештою, трохи покуняти можна і в сідлі.

Тепер ворог приблизно знав, куди Мусій їде… А що ворог на нього ворожив, сердюк анітрохи не сумнівався, бо він відчув не лише сам факт ворожіння, але й те, що через багато років назвали 6 «його стиль», і був певен, що то не стиль старого ворожбита, який так і не назвався, отже, шукати його міг лише ворог… Але оці татарські штуки з кісткою дають не надто вірний результат.

Тож Мусій вирішив дотримуватися попереднього плану; переплисти на лівий берег Дніпра, тримаючись за мула, це неважко… а потім…

Проте вже смеркалося, на шляху поменшало народу, та…

Сердюк зліз із мула і, тримаючи його за повіддя, поліз до чагарників.

Щось йому не подобалося.

Попереду донісся стук копит.

І позаду також.

З боку Києва з’явилися два вершники.

Чорт забирай, але один з них — жінка!

Назустріч виїхали ще двоє, у мундирах царських драгунів, але без рушниць чи пістолів.

Ільченко напружився раніше, аніж до його голови дійшло, що зазвичай солдати регулярних полків по двоє не їздили, бо важкі умови служби призводили до частого дезертирства. Якщо треба було послати зв’язкового, то посилали козака або когось із москалів старих служб, або «його благородіє» посилав свого довіреного холопа. Тим більше — не їздили драгуни без вогнепальної зброї.

І раптом… драгуни зіп’ялися у стременах, уважно подивилися на коней двійки, вихопили палаші й атакували козака, який супроводжував жінку.

Мусій відчув, що його роздирає навпіл. З одного боку, серце вимагало допомогти своєму, тим більше що навряд чи драгуни виконували наказ, скоріше, це були переодягнені розбійники; з іншого — розум наказував не ставити під загрозу гетьманове доручення.

Але він не встиг схилитися на той бік чи на інший, бо сутичка тривала всього кілька секунд: козак не чекав нападу саме від драгунів, до того ж він явно звик битися з татарами та поляками, а ті й другі саме рубаються кривими шаблями, тож до бою з противником, що мав прямі палаші, він, либонь, став чи не вперше в житті — і тієї самої миті, коли він блискавично зарубав одного, його заколов другий.

Вцілілий драгун наздогнав жінку, приголомшив її плазом і, страшно крикнувши, розігнав решту коней. Уся операція зайняла не більше хвилини.

Мусій, подякувавши долі за те, що в нього мул — кінь би вже заіржав, а мули спокійніші, — обережно, аби не виявити себе, витяг із саморобних піхов багнет і прилаштував його на трофейну шведську рушницю.

Він чомусь перестав вагатися, щось підказувало йому, що треба робити.

Шведський багнет, на відміну від старого багинета, не вставлявся в дуло, а одягався на нього, що дозволяло стріляти, а головне — багнет не міг випасти.

Тепер драгун опинився у становищі нещасного козака, але навряд чи встиг це зрозуміти, бо, вискочивши із кущів, як вовк із засідки, Ільченко зробив випад. Той спробував відбити удар, але Мусій тримав рушницю двома руками, а вбивця палаш — однією, та й тульський палаш, виготовлений вручну майстром-кріпаком, поступався шведській криці, яку виготовляв вільний робітник на фабриці.

Клинок переломився, залишивши, щоправда, зарубку якраз на тій трубці, якою багнет на ствол одягається, а сам багнет увійшов противнику «під ложечку».