Монети для патріарха - Страница 32

К оглавлению

32

А з іншого боку, куди б вона пішла? Навіть до монастиря без вкладу не візьмуть.

Ще гірше ставало, коли уві сні з’являлося обличчя Якова. Ну то й що, що гетьман — упир? Найнявся б у робітники, то того гетьмана і не побачив би!

І жах, що хтось задушить сплячого, чомусь уявлялося саме це — задушить.

Треба було або приставати до турецького каравану — і витрачати гроші на саме приєднання та караван-сараї, або…

Або самому зайнятися розбоєм.

Щоправда, тут поставало багато «але», починаючи з того, що без охорони на шляху траплялися (причому не часто) лише ті, у кого взяти було нічого.

Частина четверта,
в якій рубають вузли

— Гадаю, це його слід. — Ворожбит, точніше ато на ймення Хасан, випростався, оглядаючи своїх супутників.

Сулейман зміг послати лише трьох чоловік — ворожбита-ато та двох джебеліїв.

Річ у тому, що виявити ворога міг (крім самого Сулеймана) лише Хасан, тож його супутники не могли не зрозуміти, що тут без чар не обійшлося. Тому й довелося послати тих, хто вже дещо знав і довів свою мовчазність.

До того ж послати великий загін — значить викликати підозри. Та й їм же не треба брати супротивника живцем. Кулі або шаблі беруть будь-кого.

— Ти певен? — спитав Джемаль.

— Ми знаємо, — Хасан, невисокий на зріст, дивився на височенного Джемаля, трохи мружачись. — Ми знаємо, що той, хто нам потрібен, — козак і слабенький чаклун. Це, — він указав на відбиток чобота у багні, — козак, причому якийсь особливий, і слабенький чаклун. Непогано б’ється. Може розмовляти арабською і татарською. Слід його мулів, гадаю, візьмемо без магії.

* * *

— Він десь недалеко. — Айюка дивився на кістку, не розуміючи, що цим попереджає противника.

З трьох його попутників щось запідозрив лише Роб Кемпбел. Але він і сам не зміг би чітко висловити свої підозри.

* * *

Мусій відчув, що на нього ворожать, і мало не підскочив у сідлі. Давно такого не було, він уже почав забувати.

Невже москалі ризикнули шукати його в Туреччині?

Ворог за спиною, не дуже далеко.

Він не знав, що ворог — це дві групи, і та, про яку він не знав, — набагато ближча. Проте розумів, що йти по сліду вміє більшість воїнів.

Сердюк не знав вислову «Найкращий засіб оборони — напад», але весь його досвід підказував йому щось подібне.

Однак діяти треба було не на битому шляху і не поблизу від нього.

Потворник звернув на якусь стежку, що тяглася в гори, просувався обережно: Бог знає, куди вона веде, чи далеко, хто може ховатися обабіч неї?

Він забирався вгору і вгору, уважно оглядаючись навсібіч.

Стежка звивалася, і несподівано він побачив перед собою вертикальну стіну.

Хто проклав стежку, яка вела в тупик?

Місце нагадувало індійську літеру 7: ліворуч — провалля, попереду й праворуч — скелі.

Сердюк зійшов з мула і почав обстежувати місцевість.

* * *

Перед черговим поворотом шляху вперед, як і завжди, вирушив Ахмед, який краще за всіх стріляв із лука. Слова «поворот шляху» і «зручне місце для засідки» — синоніми. Ледь звернувши, він побачив мулів, прив’язаних до чахлих кущів, — і жодних ознак людини.

Ахмед розвернувся й поскакав назад.

— Він причаївся десь у розколині. І зустріне нас кулями.

— Або зібрався на гору чи спустився у провалля і пішов далі пішки.

Супутники здивовано подивилися на Джемаля.

— А як же мули?

— Купить. Раз він посланець якогось бея, то гроші в нього є.

Мовчанка повисла у повітрі, як туман.

Дійсно, якщо козак десь там заліг, то краще почекати; скільки б не було в нього води, а вона скінчиться, самі ж вони могли одного послати за водою. Якщо ж він утік, то треба негайно переслідувати — поки слід не охолов.

— Ризикнемо, — вирішив Джемаль.

Він розраховував, що в козака лише одна рушниця, яка може дати осічку, куля може пролетіти мимо, і навіть якщо вона влучить у когось, то пістолі обладунків не пробивають, і тоді один — лише з палашем — буде битися проти двох, які зможуть і стріляти.

В той же час Мусій аж кусав собі губи: що за турки? Звідкіля вони взялися? Якщо вони візьмуть мулів з речами, то що робити — битися чи просто показатися?

Сердюка порятував випадок. Нерви османів були напружені, і коли один з кущів колихнувся, Ахмед пустив туди стрілу — чого б ніколи не стала робити чесна людина, яка просто побачила невідомо чиїх мулів. А раптом господар туди пішов у справі, яку навіть султан без слуг робить?

У відповідь на стрілу щось свиснуло, і нещасний ато, єдиний, хто не мав шолома, випав із сідла з розтрощеним черепом.

Джемаль та Ахмед миттю опинилися на землі.

— Він там, — Ахмед указав поглядом на вершину скелі, — я не встиг пустити стрілу!

— Тримай його!

— А ти подивися отуди, за мулами!

За мулами, обіперта стволом об скелю, стояла рушниця.

— Не зміг піднятися, тримаючи її в руці, — бачиш, ременя немає.

Вони не знали, що ремінь з рушниці Пройдисвіт зняв сам, аби справити саме таке враження.

— Слухай уважно. Я зараз накину аркан он на ту брилу, що схожа на кіготь. Аби дістати мене з пращі, йому доведеться піднятися на весь зріст, а якщо з пістоля — то підійти ближче. І він підставиться під твій постріл!

Джемаль був ким завгодно, тільки не боягузом.

Він перебіг до підніжжя скель на відстані майже тридцяти кроків від Мусієвої засідки, розкрутив аркан і з першого ж кидка заарканив гостру каменюку. Поліз, упираючись ногами в скелю.

32